Простежуючи інтелектуальний шлях Богдана Кравченка, ця розмова пропонує поглянути на те, як українські ідентичності та інституції підтримувалися і переосмислювалися впродовж десятиліть мінливих політичних контекстів. Вона пов’язує студентський активізм Кравченка, його роль у розбудові української громади в Канаді та участь у державотворенні України після 1991 року.
Розмова публікується у двох частинах. Її було записано під час дискусії, організованої на Літній школі Невидимого університету «Поза межами пострадянського: переосмислення екологічної, соціальної та культурної агентності в Україні під час війни» (1–10 липня 2025 року, Будапешт), яку модерували Остап Середа та Надія Червінська.
Остап Середа
Професоре Кравченко, дякуємо за те, що прийняли наше запрошення і погодилися на розмову. Вас часто описують як видатного представника покоління українських лівих інтелектуалів на Заході, що з’явилося в 1960-х і 1970-х роках. Якими були головні події в українській емігрантській спільноті, що передували цьому поколінню, і яке середовище це створило для вашого власного інтелектуального формування?
Богдан Кравченко
Насамперед дякую за запрошення. Сподіваюся, що ця дискусія буде цікавою. Ваше запитання порушує критично важливий аспект недостатньо вивчених етапів розвитку політичного життя емігрантів. Я б хотів почати з окреслення основних подій. Пореволюційний період породив покоління політичних емігрантів у класичному розумінні, зосереджених переважно у Франції та Чехословаччині. І саме в Чехословаччині, за підтримки президентів Масарика та Бенеша, виник справжній «український П’ємонт».
Місцева влада підтримувала тисячі емігрантів та студентів, сприяючи розвитку провідних українських інституцій, таких як Вільний університет України, Український вищий педагогічний інститут, Українська студія пластичного мистецтва та Український економічно-кооперативний факультет. Ця екосистема також охоплювала Український інститут соціології, при якому діяли робітничий університет і видавництво, що видавало журнали та книги, зокрема «Соціологію українського відродження» Микити Шаповала.
Політично це було строкате середовище, що об’єднувало колишніх урядовців Української Народної Республіки та Гетьманату Скоропадського, активістів Української соціал-демократичної робітничої партії та соціалістів-революціонерів. Саме тут народилася Організація українських націоналістів (ОУН). Цей яскравий період обірвався з нацистською, а згодом і радянською окупаціями, які вкотре обірвали українську політичну традицію.
Однак післявоєнна діаспора політично була зовсім іншою. Приблизно 2,3 мільйона громадян Радянської України було вивезено до Німеччини як примусових робітників. Більшість із них повернулася додому після війни, проте приблизно 250 000 стали переміщеними особами в таборах американської та британської зон окупації. Демографічно, 70–80 відсотків походили з довоєнних польських, румунських та чехословацьких територій; лише приблизно 60 000 були із центральної або східної України, серед яких лише невелика група походила з промислових центрів.
Хоча більшість переміщених осіб мала селянське або робітниче походження, серед них також було чимало інтелектуалів та політичних активістів із Галичини та Чехословаччини, які рятувалися від радянських репресій. Під час перебування в таборах у них було багато вільного часу через відсутність роботи, тому вони спрямовували свою енергію на освіту, культуру та релігію. Цей активізм надихав громаду та запобігав апатії, характерній для інших середовищ переміщених осіб, створюючи сприятливі умови для політичної мобілізації. У таборах вони провели близько трьох років (1945–1948) перед початком систематичного переселення.
У цих таборах фракція ОУН Бандери (ОУН(Б)) стала домінантною політичною силою. Налічуючи близько 5 000 членів у повоєнній Німеччині, вона була чи не єдиною впливовою політичною організацією, яка агресивно намагалася встановити гегемонію в усіх сферах українського життя. Натомість Українська національна рада, що представляла уряд у вигнанні, налічувала лише 200 членів, і ще менше було прихильників Скоропадського. Бандерівці сповідували ідеологію інтегрального націоналізму, яка ставила націю понад усе, обстоювала авторитарну українську державу та наголошувала на дії, міці й силі волі. Вони нерідко зневажливо ставилися до українських емігрантів із центральних земель («наддніпрянців») через їхню «слабку національну свідомість», вважаючи, що ті потребують «переосвіти».
Важливо зазначити головний ідеологічний зсув, що відбувся в цей час в Україні. У 1943 році ОУН та УПА створили Українську головну визвольну раду, яку очолив Роман Шухевич. Під впливом звісток зі Східної України вона замінила інтегральний націоналізм програмою, що проголошувала демократичні права. Однак цей зсув мало вплинув на бандерівців із діаспори в таборах для переміщених осіб, які залишилися укоріненими в європейських міжвоєнних авторитарних традиціях.
Головним повоєнним політичним проєктом ОУН(Б) був Антибільшовицький блок народів — мюнхенська коаліція, що лобіювала перед західними урядами незалежність народів, поневолених СРСР. Однак як націоналістичний, консервативний і часто авторитарно-правий альянс, він залишався політично маргінальним. У 1992 році в Україні ОУН(Б) було відновлено як політичну партію — Конгрес українських націоналістів. Під керівництвом Слави Стецько партія залишилася маргінальним ультраправим угрупованням, що підтвердилося результатами виборів 2019 року: кандидат від Конгресу українських націоналістів отримав лише 1,6 % голосів на президентських виборах, а сама партія отримала лише 0,04 % на парламентських виборах. Проте попри мінімальну роль цього угрупування, воно ефективно експлуатується проросійською пропагандою для дискредитації української політичної культури.
Групи емігрантів, які не погоджувалися з бандерівцями або походили не з Галичини, сформували власні організації. Українці зі Сходу, переважно православні, згуртувалися навколо Української автокефальної православної церкви.
У 1946 році було засновано Українську революційно-демократичну партію (УРДП). Під керівництвом Івана Багряного вона стала найбільшою політичною організацією серед східноукраїнських емігрантів. Ця партія обстоювала «демократичний націоналізм», що різко контрастував з інтегральним націоналізмом ОУН(Б). Особливо важливо, вони вірили, що справжні зміни в Україні зрештою мають визріти зсередини СРСР, передбачаючи, що автономістські сили з часом наберуть обертів.
У 1990 році Українська революційно-демократична партія змінила назву на Українську республікансько-демократичну партію. Ліве крило УРДП виокремилося у фракцію, яка видавала щомісячну газету «Вперед» (1949–1959). Ця газета публікувала статті про події в радянській Україні, міжнародну політику та емігрантське життя з позицій демократичного соціалізму. До її редакційної колегії входили так видатні інтелектуали як Іван Майстренко (колишній боротьбист), Всеволод Голубничий (економіст), Борис Левицький (політичний аналітик), Григорій Костюк (літературний критик). Десятиліття потому, коли в 1980-х роках навколо журналу «Діалог» сформувалася нова українська ліва інтелектуальна група, «Вперед» офіційно саморозпустився, передавши естафету новому поколінню.
Більшість із 35 000 переміщених осіб, які починаючи з 1947 року прибували до Канади, оселялася переважно в Торонто та прилеглих районах або ж у Вінніпезі, Едмонтоні та Монреалі. 1950-ті роки відзначалися стрімким економічним зростанням, соціальним конформізмом (особливо щодо гендерних ролей), високою народжуваністю, розширенням держави загального добробуту, зростанням консюмеризму та появою «молодіжної культури». Канада відрізнялася від США, де осіло приблизно 80 000 українців, бо мала ліберальнішу та більш соціально орієнтовану політичну культуру. Канада сприймала себе радше як «культурну мозаїку», а не «плавильний казан», і не мала потужних ультраконсервативних антикомуністичних рухів на кшталт товариства Джона Бірча чи маккартизму. У Канаді діяла Прогресивно-консервативна партія, яка критикувала СРСР і підтримувала Україну, а також запровадила важливі соціальні програми та Канадську хартію прав.
Канадські умови дозволяли емігрантам легко знаходити роботу, фінансувати освіту своїх дітей і жертвувати кошти на створення нових українських організацій, що задовольняли соціальні, культурні та освітні потреби громади. Громадська організація ОУН(Б) відігравала значну роль: молодіжні гуртки, суботні школи, танцювальні колективи та хори становили осердя громадського життя. Інші вихідці з Галичини організовували «Пласт», який, як і молодіжна організація ОУН(Б), плекав український патріотизм. Політична діяльність здебільшого зводилася до закликів за вільну Україну, які лунали на громадських заходах. Нова емігрантська спільнота не могла ефективно пояснити українську національну боротьбу ні канадцям, ні 360 000 канадцям українського походження, зосередженим у провінціях Прерій, багато з яких більше вільно не володіли рідною мовою після переселення в 1891 році. Це завдання лягло на плечі англомовної інтелігенції та фахівців, які добре розуміли канадське суспільство. «Бебі-бумери», народжені після 1946 року, починали перебирати цю роботу на себе.
Остап Середа
Чим ваше покоління відрізнялося від покоління ваших батьків? Які були головні джерела натхнення для вас у студентські роки? І чому ви не приєдналися до жодного з усталених напрямів українського політичного та інтелектуального життя, наприклад, до гетьманівців?
Богдан Кравченко
У 1947 році мої батьки переїхали з Німеччини до Франції, а в 1951 році емігрували до Канади, оселившись у Монреалі, Квебек. Ми стали частиною невеликої громади «східняків». Коли мені було 11 років, ми переїхали на ферму на південний схід від Монреаля, далеко від організованої української громади. Моя українська політична ідентичність формувалася вдома під впливом мого батька із Дніпропетровської області, якого під час першої хвилі розкуркулення вислали до Вологди. Коли йому було 13 років, він утік і пішки повернувся в Україну, де почав працювати на Донбасі. Заглибившись у козацьку історію, він став гетьманівцем у таборах для переміщених осіб. Батько наголошував на необхідності розбудови державних інституцій та армії, недовірливо ставився до соціальних рухів і критикував Донцова як «ідеолога расової ненависті». Ми сперечалися про соціальні рухи. Мій перший досвід політичної діяльності припав на десятий клас, коли я переміг у конкурсі промов Ротарі-клубу, виступивши на підтримку українського самовизначення, — про це навіть написала монреальська щоденна газета.
1960-ті роки були періодом значних соціальних і культурних змін і ознаменувалися появою покоління з виразно іншим світоглядом. Повоєнний бум призвів до розширення вищої освіти, створивши умови для того, щоб нове покоління відкрило для себе нові ідеї. Молоді українці в Канаді в 1960-х роках мали один із найвищих показників університетської освіти серед усіх етнічних груп, що вплинуло на життя громади. Як і багато інших молодих канадців українського походження, я мало розумів, що відбувається в Україні. Хоча Прага 1968 року давала надію, ситуація в Україні здавалася безнадійною.
Дві події справили на мене глибоке враження. У 1966 році я побачив «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова у французькому кінотеатрі, а в 1969-му купив «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола та прочитав взахлин на лавці в парку. Потім, в 1970 році, британське видавництво випустило книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це був справжній спалах оптимізму, що і спонукало мене вступити в аспірантуру, аби поглибити свій інтерес до України.
Зростання чисельності студентів дало поштовх до створення Союзу українських студентів Канади (СУСК) в 1953 році. Ба більше, у цей час повоєнні українці здобули перші університетські посади, що сприяло формуванню нового інтелектуального середовища в громаді. СУСК під керівництвом Романа Сербина та Романа Петришина призначив «польових працівників» для роз’їздів по всій країні та мобілізації українських студентів. Сербин на той час почав викладати в університеті Макґілла в Монреалі, а Петришин був аспірантом університету Лейкхед і працював держслужбовцем.
Я навчався в університеті Бішопа в Східних кантонах — традиційному англійському осередку, який мало взаємодіяв із квебекським суспільством. Тим часом Квебек переживав «Тиху революцію», яка кинула виклик його консервативному і клерикальному суспільству, призвівши до стрімкої модернізації. Квебекська партія була соціал-демократичною і суверенністською — вона прагнула незалежності або особливого статусу. Генеральний союз студентів Квебеку, натхненний синдикалізмом, закликав до масштабної реформи освіти. Я був редактором щотижневої студентської газети, що відстоювала зміни в університеті та більшу відкритість до квебекського суспільства. Моя активістська репутація привернула увагу керівництва СУСКу, яке запропонувало мені посаду «польового працівника». Мої «хіпі-манери» (аж до сандалій) нерідко шокували консервативну українську громаду, хоча студенти, здавалося, сприймали її з ентузіазмом. На з’їзді СУСКу 1969 року мене обрали президентом.
Мобілізаційна програма СУСКу зосереджувалася на українцях у Канаді. Цю хвилю активізму спричинила Королівська комісія з питань двомовності та двокультурності федерального уряду, створена у відповідь на прагнення самозначення Квебеку. У 1969 році вийшла четверта книга доповіді Комісії, яка передбачала майбутнє, у якому етнічні групи асимілюються в одну з двох домінантних культур Канади. СУСК запропонував інше бачення: двомовну й багатокультурну Канаду. Ми стверджували, що культурне різноманіття збагачує реальність та повинно бути офіційно визнаним. Водночас ми надавали пріоритет розвитку громади, надихаючись новими моделями соціального активізму, аналізували потреби громади та впроваджували заходи для їхньої реалізації. Цей активізм припав на період зростання інтересу до України, підживленого піднесенням дисидентського руху. Масові арешти, що розпочалися в 1972 році, спонукали нову когорту студентів до політичної діяльності, спрямованої на Україну. Студентські лідери, зокрема, Марко Бойцун, створили незалежний комітет захисту політичних в’язнів, що діяв окремо від наявних емігрантських політичних груп. Згодом Марко переїхав до Великої Британії, де став провідним українським соціалістичним інтелектуалом і відіграв активну роль у лівій Кампанії солідарності з Україною.
У 1969–1970 роках СУСК направив кількох «польових працівників» по Канаді, зосередившись на мобілізації підтримки мультикультуралізму як альтернативи урядовій політиці. Ми провели конференції з мультикультуралізму в багатьох містах, але торонтська, на якій були присутні члени Комісії, мала особливо значний вплив.
Важливим результатом діяльності СУСКу стало те, що ми залучили до українського громадського життя людей попередніх поколінь, бо обговорювали реальні проблеми, а не символічний націоналізм. Саме в цей час до роботи долучився Манолій Лупул. Українець у третьому поколінні, народжений в українському поселенні на півночі Альберти, випускник Гарвардського університету та професор Університету Альберти, він став провідним захисником мультикультуралізму та першим директором-засновником Канадського інституту українських студій (КІУС). У 1973 році Канада офіційно була проголошена мультикультурною державою, і в цьому досягненні СУСК відіграв значну роль.
Українська громада в Альберті пережила разюче розвинулася завдяки впливу таких видатних постатей, як Альберт Гоголь — провінційний міністр вищої освіти, Лаврентій Дікур — мер Едмонтона, Юліан Козяк — міністр освіти, та Петро Саварин — позаштатний радник Провінційної консервативної партії Альберти за прем’єра Пітера Лоґіда і згодом канцлер Університету Альберти. Окрім КІУС, що фінансувався з державного бюджету, у школах було запроваджено українсько-білінгвальну програму, а неподалік від Едмонтона відкрито Українське культурне село — великий музей просто неба. Коли прем’єр Лоґід відвідав його відкриття в 1974 році, він виступив перед натовпом приблизно 15 000 людей, що, за свідченнями, була найбільшою аудиторією, перед якою він коли-небудь виступав.
Надія Червінська
У 1986 році ви стали директором Канадського інституту українських студій (КІУС) — через 10 років після його заснування. Під вашим керівництвом КІУС став більше ніж просто дослідницьким центром — він почав видавати книги, надавати дослідницькі гранти та розбудовувати інфраструктуру українських студій у Канаді, ставши одним із найважливіших центрів україністики. Яким було ваше бачення пріоритетів КІУС? І чи впливали очікування української діаспори на пріоритети інституту?
Богдан Кравченко
КІУС — незвичайна інституція. Його створено завдяки тому, що уряд Альберти збільшив бюджет університету після лобіювання з боку громади. Це означало, що його місія визначалася передусім громадою, а не університетською професурою. Завданням КІУС була підтримка українських студій на національному та міжнародному рівнях, а не розширення університетських досліджень. Громадською базою КІУС стала Федерація українських канадських професіоналів і підприємців, члени якої переважно були народжені в Канаді. Вони окреслили освітню вертикаль, яка починалася з українських дитячих садків, двомовних початкових і середніх класів та завершувалася інститутом при університеті. У 1976 році Лупул став директором КІУС. Роман Петришин і я, обидва колишні студентські активісти, були першими науковими співробітниками. Я також обіймав посаду на кафедрі політичних наук, де запровадив курс із політики сучасної України.
КІУС ініціював передові дослідження та публікації з історії та соціальної динаміки українських канадців. Френсіс Свирипа, українська канадка в третьому поколінні, після призначення науковим співробітником зробила вагомий внесок у цю роботу. Діяв також центр української мови, що просував інноваційну педагогіку двомовної освіти та створював навчальні матеріали для шкіл. Актуальним для сьогоднішньої великої української діаспори є підготовлений нами звіт «Будуємо майбутнє: українці в Канаді та Альберті» — дорожня карта розвитку громади. Згодом до КІУС приєднався Іван-Павло Химка, фахівець з історії Галичини, який став професором української та східноєвропейської історії після передчасної смерті Івана Лисака-Рудницького в 1984 році.
КІУС відіграв особливу роль у заповненні прогалин в англомовній літературі про Україну XIX–XX століть. Десятки виданих нами книг, деякі спільно з видавництвом Macmillan, привернули до КІУС міжнародну увагу. Ми також видавали важливі україномовні книги, зокрема «Лекції з історії української літератури, 1798–1870» Миколи Зерова, мемуари Григорія Костюка «Зустрічі і прощання: спогади» у двох томах, а також «Історію мого покоління: спогади учасника революційних подій в Україні» Івана Майстренка. За роки своєї діяльності КІУС видав понад 100 книг.
Найбільшим нашим проєктом стала 5-томна «Енциклопедія України», видана видавництвом Університету Торонто за фінансової підтримки урядів Манітоби, Саскачевану та Альберти, а також Федерації українських канадських професіоналів і підприємців. Це вагомий внесок у розбудову українських студій. Проєктом керував торонтський офіс КІУС на чолі з покійним професором Данилом Струком. Наразі КІУС працює над іншим масштабним проєктом — перекладом десятитомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського.
Ми втілили чимало інших ініціатив: зокрема, підтримали запровадження курсів з українознавства в кількох університетах Канади та Бразилії, сформували бібліотечну колекцію, що включає вражаючу збірку мікрофільмів статистичних джерел і досліджень, виданих в Україні в 1920-х — на початку 1930-х років. У 1988 році ми розпочали співпрацю з українськими інституціями, підписавши угоди про обмін зі Львівським університетом імені Івана Франка та Інститутом літератури Національної академії наук. У 1989–1990 роках КІУС прийняв майже 100 науковців з України, зокрема, Сергія Плохія на початку його блискучої кар’єри.
Повертаючись до вашого запитання про роль діаспори у формуванні пріоритетів КІУС, варто зазначити, що повоєнна імміграція зміцнила українську громаду, але саме зусилля довоєнної української громади уможливили державне фінансування розвитку інституцій. Однак коли ми розпочали збір коштів для фонду інституту, першими відгукнулися саме ті, хто приїхав до Канади як переміщені особи. Завдяки пожертвам, зокрема, найбільшому в історії університету внеску Петра Яцика, ми заснували дослідницький центр з історії України. Діти того покоління також стали важливою аудиторією, надавши ресурси для формування та просування дискурсу про Україну.
Однак ключові політичні лідери емігрантських організацій, що сповідували інтегральний націоналізм, створювали для нас серйозні перешкоди. Показовими були заходи з нагоди 50-ї річниці Голодомору в Україні (1982–1983) в Едмонтоні. Нове керівництво едмонтонського осередку Конгресу українців Канади в Альберті очолило комітет, що організовував ці заходи, тоді як я був членом цього комітету. Ми чинили опір їхнім спробам нав’язати свій дискурс і зірвати наші зусилля з розповсюження знань про Голодомор та вшанування пам’яті його жертв. Щоденна газета Edmonton Journal опублікувала чотиристорінковий додаток про той голод, який я редагував. Перший публічний пам’ятник Голодомору було встановлено біля міської ратуші (на той час мером Едмонтона був Лаврентій Дікур, який також очолював Ліберальну партію Альберти). Відкриття модерністської скульптури Людмили Темертей розпочалося із виступу прем’єра провінції та моєї промови, після чого тисячі людей, серед яких було чимало не українців, пройшли маршем вулицями до центру міста.
Остап Середа
Окрім українознавства, ви також займалися східноєвропейськими та радянськими студіями й були співзасновником журналу соціалістичної теорії «Критика». Видається, ви досить критично ставилися до того, що відбувалося в цих галузях, і намагалися змінити основні тенденції їхнього розвитку.
Богдан Кравченко
Завершивши магістратуру в Університеті Торонто, я вирушив досліджувати економіку та соціальні структури в Інституті радянських та східноєвропейських студій при Університеті Глазго. Ще перебуваючи в Канаді, я зацікавився політичною соціологією та соціальними рухами, особливо коли вони охопили Західну Європу—крім Праги 1968 року, протести відбувалися ще в Польщі та Югославії. Я притримувався лівих поглядів, і їхню актуальність підкріплювало те, що я бачив у Глазго — неспокійний робітничий клас, що потерпав від безробіття і мешкав у районі Горбалс, який наче зійшов зі сторінок «Становища робітничого класу в Англії» Фрідріха Енґельса.
У Глазго я познайомився з Гіллелом Тіктіним — викладачем із Південної Африки, який поїхав на стипендію до Москви, щоб уникнути арешту за протидію апартеїду. Як антисталіністський марксист, він розробив критичний аналіз Радянського Союзу. Студенти були дивовижним сплавом лівих, які полюбляли гострі дискусії. Аналіз Тіктіна видався нам настільки новаторським і переконливим, що ми відчули потребу донести його до ширшої аудиторії. Мабуть, я був першим, хто запропонував ідею журналу, який вийшов у 1973 році після двох конференцій Критики в 1972 році — однієї в Глазго та іншої в Лондоні, які зібрали понад 400 учасників. Очевидно, існував великий попит на ліву критику СРСР, засновану на ґрунтовному аналізі.
Головна теза полягала в тому, що СРСР є нестабільним і нежиттєздатним суспільним утворенням, приреченим на розпад. СРСР не мав об’єктивних економічних механізмів забезпечення раціонального розвитку, що зробило системне марнотратство невід’ємною рисою цієї системи. Ми сформулювали цей аналіз у той час, коли ні ліві, ні праві не розуміли цих фундаментальних проблем і з власних міркувань рішуче відмовлялися їх визнавати. Цей аналіз переконав мене, що розпад СРСР та незалежність України є неминучими — питання лише в тому, коли це станеться.
Статті Критики аналізували природу владного угрупування та його внутрішню невпевненість у собі, а також унікальні механізми соціального контролю, що призвели до формування одного з найбільш атомізованих суспільств в історії людства. Моя стаття «Радянський робітничий клас: невдоволення та опозиція» вийшла в 4-му номері журналу (під псевдонімом). Критика й досі успішно виходить.
Надія Червінська
У своєму дослідженні українського націоналізму із соціально-економічної перспективи ви переосмислили націоналізм у марксистських студіях, змінивши традиційний підхід, з позицій якого націоналізм вивчали інші дослідники. Що, на вашу думку, було найбільш революційним моментом для інтелектуального середовища 1980-х років?
Богдан Кравченко
Моя взаємодія зі спільнотою Критики дала мені теорію і метод, а не готові відповіді. Моє дослідження визначалося тим, яку практичну користь воно мало для моєї політичної діяльності. Мене цікавило, чому ми програли революцію 1917 року, а також чи стане Україна незалежною. Чи соціальні зміни, урбанізація та русифікація унеможливили мобілізацію довкола національних вимог? Ці питання спонукали мене заглибитися в соціально-економічну історію України, починаючи з XIX століття. Однак я також досліджував XVIII століття, щоб зрозуміти зміни в соціальній структурі України після її включення до складу Російської імперії.
Щоб відповісти на ці запитання, я провів масштабне емпіричне дослідження, зібравши безліч даних та прочитавши тисячі сторінок газет. Використання внутрішнього колоніалізму як теоретичної рамки вимагало емпіричних доказів. Ретельний аналіз радянських переписів та статистичних джерел оприявнив, що соціальній мобільності української молоді перешкоджали культурний поділ праці та русифікація.
Наприклад, український робітничий клас, за винятком країн Балтії, мав найвищий рівень середньої освіти, проте показники вступу до університетів були кращими лише за таджиків, які посідали останнє місце серед усіх п’ятнадцяти республік. Протести проти обмеження національних прав випливали не лише з національно-культурних, а й із соціальних чинників. Перші масові демонстрації на початку 1990-х років були шахтарськими протестами з вимогами до України взяти під контроль свою економіку. Умови в цій промисловості були жахливими через відсутність інвестицій у модернізацію шахт. Не дивно, адже московський центр вилучав третину надходжень до українського бюджету на фінансування проєктів у Росії.
Моя праця аналізувала ширші економічні та соціально-структурні чинники, що впливали на національний проєкт. Однак ці чинники самі по собі не визначають події. Як зазначав Сартр у «Пошуках методу», необхідно досліджувати «питання медіації», тобто те, як суспільство усвідомлює себе і творить власну історію через колективну дію. Як зауважив Чарльз Тіллі, соціальні рухи, революції, колективна дія та політичні конфлікти здатні прискорити формування національних держав. Це означало, що потрібно використовувати різні методи і джерела, щоб зрозуміти динаміку кожного періоду української історії.
Остап Середа
Дуже іронічно, що ви були залучені до неолібералізації в Україні в 1990-х роках, маючи при цьому ліві інтелектуальні та політичні переконання. Чи існувала ліва альтернатива, що могла б брати участь у державній політиці на початку 1990-х або, можливо, після 2004 року? Чи є ліва альтернатива в українському політичному контексті зараз?
Богдан Кравченко
Сьогодні організована лівиця хоч і нечисельна, але існує. Нещодавно я побував на зустрічі «Суспільного руху», де детально обговорювалися додаткові надбавки за шкідливість для працівників стратегічної інфраструктури, що постійно перебуває під обстрілом. На зустрічі були присутні кілька десятків профспілкових діячів. «Суспільний рух» створює платформи для об’єднання людей для обговорення реальних проблем. На жаль, донори не поспішають підтримувати такі ініціативи.
Існує величезне невдоволення корупцією, соціальною нерівністю, недотриманням трудового законодавства, мізерними соціальними виплатами на тлі колосального підвищення зарплат у певних державних органах. Проте жодна політична партія не займає соціал-демократичної позиції, щоб органічно представити робочу силу та її потенційних союзників серед освіченого класу. Це справжня загадка — чому розвинуте громадянське суспільство України й досі не породило життєздатної політичної партії для участі у виборах, навіть на місцевому рівні. Без цього розвитку існує реальна небезпека того, що цим законним суспільним невдоволенням скористаються популісти.
Чи існувала альтернатива на той час? Так, але не було політичної сили чи лобі, здатних її просувати. У перші роки головним завданням була розбудова державних інституцій. Коли міжнародні фінансові організації зайшли в Україну, вони не знайшли, із ким розмовляти про управлінську політику. Практично не було державних службовців зі знаннями ринкової економіки чи міжнародного контексту, а решта була поглинута практичними питаннями, що виникли внаслідок економічної кризи. Західна важка артилерія консультантів прибула з планами економічних реформ, які вже були реалізовані в Польщі, а також з урахуванням того, що відбувалося в Росії за Єгора Гайдара. Альтернативний план потребував людського потенціалу й часу.
Вашингтонський консенсус із його неоліберальними політиками переміг. Одним із його вихідних положень була відсутність промислової політики. Можна було б провести інвентаризацію життєздатних активів і ресурсів, що могли б стимулювати зростання. Крім того, можна було б створити робітничі комітети на кожному підприємстві, щоб запобігти розграбуванню активів. З огляду на промисловий колапс було очевидно, що зайнятість мали б забезпечувати малі та середні підприємства, і відповідна політика могла б сприяти цьому. Коли говорять про економічний успіх Польщі, часто не зауважують, що його передумовою були децентралізація та розвиток сильних місцевих органів влади, які стимулювали місцеве економічне зростання і запобігали масштабному розграбуванню активів.
Ця розмова публікується у двох частинах — читайте другу частину тут.