У цій розмові Оксана Кузьменко — дослідниця української народної творчості — розповіла про особливості автентичного фольклору та фейклору в контексті формування національної уяви. В інтерв’ю порушено питання автентичності та штучності традиційного фольклору, взаємозв’язку народної творчості й винайденої традиції, співіснування фольклору й фейклору в радянський час, створення фальсифікованих текстів та осмислення фольклору і фейклору нині. Мета цієї розмови — розкрити сутність співвідношення фольклор / фейклор, адже внаслідок російської агресії продукування культурних смислів актуалізується з новою силою.
Фольклор як спосіб пізнати фейклор
Армен Тоноян
Почнімо з термінології. На перший погляд, «фейклор» — зрозумілий термін, який може означати «штучно створений текст, поданий як народний». Водночас межа між штучністю й народністю не завжди виразна. Як ви казали в одному з інтерв’ю: «Фольклор — це словник кодів для розуміння функціонування нації». Відповідно до цього визначення, фейклор можна означити як штучну спробу модифікувати цей словник. Але як його розпізнати?
Оксана Кузьменко
Це питання дуже актуальне — кілька останніх десятиліть його часто обговорюють у теорії фольклористики. Але щоб говорити про день — треба сказати й про ніч. Тому спершу я говоритиму про автентичний фольклор, щоб опісля ми могли зрозуміти, що таке фейклор.
Автентичність застосовують до будь-якого фольклорного явища, зокрема до пісень, прозових текстів, переказів, танців, ігор, різдвяних вертепів тощо, а також до способу його втілення — наприклад, рукописного, друкованого чи на цифровому носії. Фольклористи завжди запитують про автентичність фольклору, коли прагнуть атрибутувати твір усної народної творчості з конкретним середовищем виникнення й побутування. Фольклорний матеріал записано завжди «десь». Місце, район, область, час, дата — фіксування таких відомостей є ключовим, адже природа фольклору полягає в локальності, регіональності. Автентичний фольклор виявляє національні риси передусім через особливості конкретного локусу.
Представники наукового співтовариства, зокрема етномузикологи та фольклористи-філологи, відкривають перед нами можливості для розуміння цих унікальних регіональних розбіжностей. Наприклад, вони допомагають розкрити відмінності в репертуарних або жанрових складниках, що можуть бути притаманними одному регіону й відсутніми в іншому. Скажімо, фахівець завжди зверне увагу: «О, ця пісня з Центральної України, бо там веснянки співають, а гаївки характерні для Галичини». Це важливо осмислити, оскільки воно надає нам змогу встановити розмежування між справжнім фольклором і фейклором. Здатність виявляти запити, смаки й культурно-ландшафтні особливості людей відрізняє автентичний фольклор від фейклору, який усе стандартизує й розмиває чіткі регіони. У фейклорі завжди стерто етнічні, релігійні й матеріальні відмінності. Якщо пісня виникла в місцевості, де тчуть коноплі, то вона не функціонуватиме там, де побутують пастуші ладканки (різновид весільної обрядової пісні). Бо співати пастуші ладканки там, де немає традиції скотарства, — вже штучність.
Тому автентичний фольклор найкраще збережено там, де є природне середовище, де духовну культуру виявлено не тільки через місцеву мову, а де вона також має змогу спиратися на збережений шар матеріальної культури. Скажімо, практика ткацтва породила пісні про сіяння конопель, які в 1862 році було опубліковано в журналі «Основа». Нині ми маємо «ягідні пісні», оскільки така діяльність актуальна на Поліссі, зокрема у Волинській і Рівненській областях.
Термін «фейклор» з’явився в американській академії в 1950-х у контексті досліджень, присвячених війні за незалежність у Північній Америці. В жодному з українських академічних, енциклопедичних словників з фольклористики терміну «фейклор» немає.
Армен Тоноян
У нас вживаніший термін «псевдофольклор»?
Оксана Кузьменко
Так, ми зазвичай уживаємо власні терміни: «псевдофольклор», «парафольклорний текст», «підробка», «переробка» — тобто низку різних назв на позначення одного й того самого явища.
Фольклор як суміжна ланка співіснуючих поколінь
Оксана Кузьменко
Існує чимало ознак фольклорності, але важливо наголосити передусім на трансмісійності. Маю на увазі передачу традиції від одного покоління до іншого.
Армен Тоноян
Перервана традиція ніколи не буде такою самою, якою вона була раніше. Скажімо, операція «Вісла» й Голодомор сильно поруйнували фольклор.
Оксана Кузьменко
Так, і зараз ми також постанемо перед величезними втратами. В інтерв’ю «Локальній історії» я зазначила, що проблема сучасної України та її культури полягає в тому, що через велику кількість внутрішньо переміщених осіб, мігрантів і біженців, руйнуються традиції, бо втрачається зв’язок між поколіннями.
З трансмісійністю пов’язаний природний контекст виконання. Фольклористи одразу звернуть увагу, якщо веснянку або весільні жіночі пісні виконують чоловіки. Це інтуїтивна реакція людей на фейклор, оскільки без природного контексту виконання механізми фольклору не працюють.
До природного контексту належить ознака синтетичності. Справжній фольклор — це поєднання слів, музики, жестів, ландшафту, місця й учасників процесу, тобто не лише виконавців, а й слухачів. Виконання пісні на сцені спрямоване лише в одному напрямку, а в природному середовищі воно перетворюється на взаємодію між виконавцем і тими, для кого її виконують. Слухач мимоволі стає співтворцем фольклору. Влучною ілюстрацією може бути жанр анекдотів, які розповідають у колі «своїх». А якщо немає певного середовища, то анекдоти не зрозуміють і не почнуть сміятися. Кожен жанр фольклору має власну підсистему природного побутування. Поняття контексту було важливим і в американській фольклористиці середини XX століття. Дослідник фольклору з Пенсильванського університету Дан Бен-Амос у своїй статті для Western Folklore назвав це «контекстом у контексті».
Простіше кажучи, фольклору притаманне природне побутування й водночас він є засобом передавання знань як компендіум цінностей, правил поведінки, звичаїв, оцінок. Скажімо, хлопчики вчать колядки від старших юнаків і виконують їх у час Різдва — ці знання формувалися століттями. Гаївки, аналогічно, — прерогатива дівчат. Виконання дум так само належало до особливого фольклорного жанру. Це як цехове мистецтво, оскільки для його освоєння потрібно було вчитися й уміти передавати. Лірники-кобзарі, які виконували цей жанр, підпорядковували цьому весь свій спосіб життя.
Окремо слід зупинитися на таких ознаках фольклору, як повторюваність і варіативність. Фольклорні тексти живуть тоді, коли їх повторюють. Байдуже, з яким інтервалом часу, але іманентна здатність до повторюваності є важливим елементом фольклорності. Саме на цьому базується виникнення різних варіантів або нових смислів у тексті, які формально можуть і не зазнати зовнішніх словесних змін.
Іноді твори, навіть опубліковані в академічних збірниках, не мають варіантів. Але здатність до варіативності важлива. Фольклорний текст не обмежений правилом недоторканості. Кожен, хто його виконує, може щось від себе додавати: вільно поставити наголос чи замінити одне слово на інше, влучніше, або якщо забув оригінальне. І така вільність, стихійність, плинність тексту у процесі виконання відрізняє автентичне від штучного. Бо фейклорне обмежене.
Стрілецький фольклор і винайдена традиція
Оксана Кузьменко
Фольклоротворчий процес наприкінці XIX століття й у першій третині XX століття дуже виразний для ілюстрування того, що Ерік Гобсбаум назвав винайденою традицією. На хвилі війн було створено багато соціально-побутового фольклору, зокрема рекрутські, солдатські й жовнірські пісні. Стрілецький фольклор легіону УСС первинно творився в середовищі вихідців з освіченої сільської інтелігенції. Найвідоміші барди, зокрема Роман Купчинський і Левко Лепкий, були вихідцями з родин греко-католицьких священників. Вони, взоруючи в минуле, свідомо відтворювали героїку козацького чину у своїй воєнній творчості цілком нового часу, яка з козацтвом не мала жодного зв’язку.
Усередині легіону УСС була група старшин, що належала до середовища «Лицарів залізної остроги». Ці старшини створювали пісні, які обслуговували об’єднання. Тобто йдеться про винайдену традицію. Але що цікаво: Купчинський написав пісню «Не сміє бути в нас страху, ні жодної тривоги» як гімн «Лицарів залізної остроги». Пісня в міжвоєнний період увійшла в репертуар пластового середовища. Сьогодні вона побутує в різних варіантах, зокрема контамінована з піснею «Кладочка» Левка Лепкого. У цій контамінації немає всього оригінального авторського тексту, який я подала у своєму збірнику «Стрілецькі пісні» (2005). Але навіть у новітньому варіанті ця пісня містить дуже важливий посил, який може бути актуальним для сьогодення: «Не сміє бути в нас страху, ні жодної тривоги». Там є рядки, які говорять про нашу перемогу, тому саме від 2014-го вона почала дедалі частіше з’являтися в роликах на ютубі й оживлюватися. Цілком можливо, що пісня зазнає повторної фольклоризації, як це сталося з «Ой у лузі червона калина».
«Не сміє бути в нас страху, ні жодної остроги». Джерело: ютуб-канал Український Повстанець
Загалом можна стверджувати, що життєздатність таких винайдених традицій дуже залежала від соціального аспекту й від існування групи, яка її потребувала. Не стало тих «Лицарів залізної остроги» — й пісня якоїсь миті перестала жити. Вона могла б зникнути зовсім, але її підхопили пластуни, а сьогодні, цілком можливо, підхопить нове покоління воїнів, які боронять нашу країну. Отже, можна говорити про історичне минуле, вбудоване в нову мистецьку традицію. Фольклорна мова дуже багата й містка, одне слово може мати кілька шарів історичного розвитку, а також потенціал до накладання нових смислів.
Скажімо, пісню «Їхав стрілець на війноньку» створили під час Першої світової війни в 1916 році. Її авторство приписують Купчинському й Гайворонському, але історія свідчить, що авторство таки колективне: стрільці ввечері сиділи разом і кожен докидав якийсь рядочок. Тут добре виявлено колективність як ознаку фольклору. Ця пісня проіснувала весь радянський час, коли будь-яка згадка про стрілецтво, про легіон і про історію українського війська була під табу. Вона побутувала як «Їхав козак на війноньку», їй нічого не шкодило. Чому так сталося? Заміна «стрільця» на «козака» не вносила жодного дисонансу в композицію пісні. У цьому й полягає потенційна здатність фольклорного слова. Текст складено так, що взаємозаміни не руйнують сутності явища, бо і козак, і стрілець представляли українське військо, репрезентували українського захисника. Це увиразнює одну дуже важливу категорію фольклорної поетики — додавання інновацій у традиційний фольклорний твір. Проте інновації можуть бути тільки в межах канону, бо його порушення неминуче призведе до створення кітчу. Про пісенні кітчі можна також говорити дуже довго й багато, але це вже термін з масової культури.
«Їхав стрілець на війноньку». Джерело: ютуб-канал 1nn234.
«Їхав козак на війноньку». Джерело: ютуб-канал Ballads of History.
Ознаки фальсифікації фольклору
Оксана Кузьменко
Щодо автентичності фольклорних матеріалів XIX століття, слід сказати, що першу експертизу щодо ознак фальсифікатів зробив Михайло Драгоманов у передмові до свого збірника «Історичні пісні малоруського народу» (1874). Серед ключових ознак фальшування можна виділити такі: змішування віршованих розмірів пісень і дум, суміш різних жанрів в одному тексті, неприродність мови. За ними одразу видно, чи штучний твір. Відсутність варіантів і паспортизації також викликають запитання, оскільки не зрозуміло, кому твір належить і яка його територія побутування.
Фальсифікації почалися зі школи харківських романтиків, Ізмаїла Срезневського та його шестикнижної збірки «Запорожская старина», про яку точаться дискусії від моменту її виходу в 1830-х і досі. Наприклад, Катерина Грушевська оцінила її двояко. При формуванні власного корпусу дум у 1927 році вона писала, що «Запорожская старина» є найпомітнішим явищем 30-х років XIX століття. І водночас стверджувала, що це була грандіозна містифікація. Філарет Колесса дуже категорично оцінив збірник «Запорожская старина» і сказав, що він став головним джерелом, з якого розійшлися фальшовані пісні та думи.
Треба зважати, що це був час, коли фольклористика як дисципліна і всі її засади тільки формувалися. Якщо говорити про Срезневського, який вдавався до конструкцій усної традиції при підготовці до друку, то слід завжди наголошувати, що тоді не було вироблено засади запису і друку таких матеріалів. Такі тексти розглядали або як красиву старовину, або як історичне джерело. Важливість передавання соціальної функції фольклору ще не усвідомлювали, такі питання не виникали. Критерії фіксування фольклору було сформовано лише в 1920-х роках, коли з’явилося розуміння, як записувати та компонувати збірники.
Пантелеймон Куліш також вдавався до редагування. Василь Івашків у своїй монографії про ранню творчість і фольклористичну діяльність Куліша пише, що його рукописні та друковані матеріали зазнавали літературного редагування. Бо Куліш не міг стриматися як письменник. Водночас його текстологічні аналізи рукописів, особливо пісенних текстів, — без сумніву, дуже цінні матеріали. І, знову-таки, якщо говорити про Олександра Шишацького-Ілліча (український поет і етнограф XIX століття, відомий своїми фальсифікаціями на тему дохристиянської релігії на території Русі), то звідки ми про нього так добре знаємо?
Армен Тоноян
Куліш.
Оксана Кузьменко
Куліш. Бо в «Записки о Южной Руси» він додав «Думу-сказання про морський похід» (фальсифікат Шишацького-Ілліча). І професор Станіслав Росовецький у своїй статті, присвяченій фейклору й фольклоризму, чудово проаналізував нюанси, пов’язані з використанням церковнослов’янських слів, загалом не характерних для української мови. Отже, на основі аналізу мови текстів і на основі розуміння історичної граматики мови можна зробити атрибуцію тексту на його автентичність чи фейклорність.
Радянський фейклор і фольклор радянського періоду
Оксана Кузьменко
У радянський період, як відомо, літературне опрацювання, відбір, відкидання й дописування були масовими. Усю академічну серію «Українська народна творчість», особливо в 1960-х роках, у якій були й загадки, і оповідання, і пісні-хроніки, і казки, наповнювали різними фейклорними текстами. Скажімо, думу про возз’єднання України з Росією нібито створили в 1953-му в Києві. Або можна згадати пам’ятку, ближчу до нашого часу — «Велесову книгу». Це дуже довга й цікава фейк-історія. Я пригадую, як вона з’явилася в 1990-х і як багато до неї було прикуто уваги наших дослідників: і мовознавця Ющука, і письменника Наливайка, і Валерія Шевчука, які були прихильниками автентичності цього тексту. І аж у 2015 році відбулося серйозне вивчення на основі лінгвістичного аналізу, яке виявило, що ця книга не могла існувати як цілість у жодному місці та в жодному історичному часі. Вона є штучним утворенням, хоча в 1990-х була навіть у навчальних посібниках з українознавства.
Коли йдеться про фальсифікацію, то апологетами просування таких текстів переважно є письменники, а не професійні фольклористи чи інші дослідники. На таку творчість людей штовхає бажання створити красивий міф. Хоча, думаю, така творчість природніша за те, що ми спостерігали в період радянського псевдофольклору. Саме поняття «радянський фольклор» є умовним. Свого часу багато уваги цьому питанню приділив Роман Кирчів у монографії «Двадцяте століття в українському фольклорі». Термін почав формуватися в 1930-х, коли було запущено весь маховик радянського партійного впливу на народну творчість. До того ж схожі процеси відбувалися не тільки в Радянському Союзі — паралельно те саме було й у Німеччині. У Західній академії є багато статей з аналізу фольклору в умовах нацистської пропаганди. І так само в 1933 році на оргкомітеті Спілки радянських письменників було озвучено завдання: планомірне ідеологічне художнє керівництво усною народною творчістю. Керівництво тут — ключове слово. Що передбачало це завдання: облікувати митців і замовчати, викреслити все, що виходило за межі радянської ідеологічної картини світу. Весь різдвяний обрядовий фольклор було урізано, викреслювали все, що з ним пов’язане. Заохочували підтримку «угодної» режиму новотворчості й різних жанрів на прославлення партійних керівників.
Армен Тоноян
Але водночас створювали інші колядки, що теж свідчить про фейклор, бо така творчість суперечила логіці партії.
Оксана Кузьменко
Так, бо схвалювали тільки лінію уславлення. Колядкову функцію славлення Господа плавно перенесли на славлення партійних лідерів, бо комунізм — це та сама релігія. Але крім сміху й деструкції воно нічого не викликало. Було створено цілі збірники академічного радянського фольклору з українською радянською народною піснею, зокрема десятками текстів на задану тему, які подавали як фольклор. Пригадую розповідь учительки, яка готувала мене до вступу в університет. Вона навчалась у Львівському університеті в кінці 1940-х — на початку 1950-х років, тобто в час Сталіна. Їм, студентам української та російської філології, давали завдання створювати колядки й пісні — а потім усе це видавали як польові студентські практики. Такі створені твори друкували й видавали за автентичний фольклор. Отже, це все було дуже організовано й масово.
Завдання викорінювати «дрібнобуржуазну» стихію у фольклорі ще більше увиразнило автентичний фольклор. Справжній фольклор важко контролювати, він має рису стихійності, вільності. Прикладом такої характеристики сьогодні є меми. Вони демонструють швидкість народної реакції в рамках накопиченої традиції. У радянський період це простежується в політичному фольклорі, який хоч і був більш проскрибованим, але з винятками — сатирою 1930-х або частівками про Голодомор і колективізацію. Паралельно з «радянським фольклором» творили й фольклор радянського періоду. Це різні поняття.
Так на підрадянській Україні пародіювали політичні гімни — наприклад, «Інтернаціонал» (міжнародний гімн пролетарський партій; набув поширення в Російській імперії від початку XX століття, а від 1922-го став першим гімном Радянського Союзу) або інші революційні пісні. Традиція перероблень гімнів і революційних творів теж не зникла. Згадаймо Євромайдан, коли виникли переспіви «Заповіту» й інших творів Тараса Шевченка з політичним змістом, які по-новому пригадали в лютому 2022 року. Багато пародій на «Інтернаціонал» зафіксовано в 1920-х і, на щастя, деякі тексти збережено в архівах. Одне з таких перероблень я до нашої з вами зустрічі знайшла у збірнику «Український політичний фольклор» Євгена Пащенка:
Вставай Данило і Гаврило,
Бери лопату й рогачі,
Гони кацапів з України —
Нехай не портять нам харчі!
Чуєш, кури забрали
І за півнем прийшли,
В Інтернаціоналі
Украдену курку знайшли.
І я думаю: як же ця переробка 1920-х, фактично столітньої давнини, звучить актуальною сьогодні. У ній ми простежуємо мотив боротьби з нашим східним ворогом і навіть маємо алюзію до однієї з провідних ознак етностереотипу росіян: злодійкуватості, мародерства.
Актуалізація фольклору в сучасності
Оксана Кузьменко
Якщо провести паралель з нинішнім часом, то ми маємо можливість спостерігати за процесом фольклоризації на прикладі того, як отець Іоан, у миру Іван Швець, архієрей православної церкви Київського патріархату, від 2014 року став автором переспівів стрілецьких і повстанських пісень. Стрілецьку пісню «Гей, на горі, на Маківці» він переробив на «Наша сотня цього часу, виступає на Донбас». Або пісня «Ой у лузі, під Донбасом, в криваву годину» — це фактично повстанська пісня «Ой у лісі, на полянці, стояли повстанці». Ба більше: ця пісня виникла в середині XX століття, проте її додатково актуалізував на початку 1990-х років гурт «Соколи». І вже сьогодні вона проходить повторну фольклоризацію та з’являється в соцмережах — і ми знову її слухаємо, оскільки там залучено мотиви, які були актуальними й у середині XX століття, й, на жаль, досі:
Україну злії люди
Хочуть зґвалтувати,
Тому встали українці
Її захищати!
Із всієї України
Зібрались завзяті,
Грудьми стали до загину
Рятувати матір!
Буде жити добра слава
На землі козацькій!
І збереже Бог державу
У любові братській!
У пісні маємо концепт України-матері, України-держави. Мотиви взаємопідтримки та слави були важливими соцієтальними цінностями українців і тоді, й зараз. Тому відповідно перероблений текст на одну й ту саму мелодію залишається актуальним.
«Гей, на горі, на Маківці». Джерело: ютуб-канал 1nn234.
«Ой у лузі, під Донбасом». Джерело: ютуб-канал Viktoria Kopot.
«Ой у лісі, на полянці, стояли повстанці». Джерело: ютуб-канал Severyn Ganych.
У час Другої світової війни почали створювати пісні літературного походження про «Велику Вітчизняну». Але були й стихійні пісні — наприклад, про червоних партизанів. Тут треба з’ясувати, чи можна їх вважати автентичним фольклором. Такі записи я бачила в архіві, вони справді оригінальні, паспортизовані й стосуються червоних партизанів. Паралельно були пісні про партизанів, які відбивали національно-визвольну війну під керівництвом УПА — цей фольклорний пласт зберігся досі. І ми маємо зразки актуалізації цього фольклору, зокрема згадані вже раніше перероблення отця Іоана (Швеця).
Позитивний фейклор
Армен Тоноян
Чи були випадки, коли фейклор відігравав позитивну роль з погляду значення і чи маємо ми тексти, насамперед базовані на фейклорі?
Оксана Кузьменко
Думаю, в цій ситуації варто говорити не про фейклор, а про фольклоризм. Нині відбувається перетин фольклору з масовою культурою, бо змінюється процес комунікації та швидкість поширення. Тобто фольклоризм виявляється через штучну діяльність, коли відбуваються організовані владою фольклорні фестивалі, на яких виконують пісні, що не є переробленнями, а реальні фольклорні пісні, які співають у локальній традиції. До фольклоризму також належать виступи ансамблів і хорових колективів на міжнародних фестивалях. Вони не співають щось чуже, вони співають своє. Але виконують не у своїй природній атмосфері — тому це вже фольклоризм. Дослідники вважають, що найхарактернішим явищем фольклоризму народних пісень є повторення першого куплету в кінці. Наприклад, Андрій Хливнюк у пісні «Ой у лузі червона калина» багаторазово повторює перший куплет пісні, що не характерно для автентичного виконання. Отже, якщо виходити з фольклоризму як явища свідомої стилізації та перероблення на основі готових шаблонів, які не нав’язують силою, то ми маємо багато цікавих прикладів позитивного фейклору.
Армен Тоноян
Хочу дещо уточнити на прикладі з радянського періоду: відомий реставратор Петро Барановський свого часу врятував не одну церкву шляхом фейкових історій. Зокрема церкву Спаса на Берестові в Києві, яку нещодавно реставрували. Він прочитав у літописах, що там поховано Юрія Долгорукого, а коли церкву хотіли знести, сказав, що це неможливо, й почав свідомо впроваджувати фальшиву ідею, що під церквою поховано кістки засновника Москви. Хоча насправді біля церкви могила доньки Володимира Мономаха. Але в радянський час церкву зберегли й поставили кенотаф — порожню символічну могилу для уславлення Юрія Долгорукого. Ось у цьому контексті я й хотів запитати: можливо, в нас є українська фольклорна напівлегенда, що базується на чомусь фальшивому, але яка виявилася корисною?
Оксана Кузьменко
Думаю, це світове, а не суто українське явище. Свого часу в Норвегії нас повели в музей з відомим норвезьким ковчегом і довго розповідали історію пошуків цього ковчега, на основі якого норвежців мали визнати як окрему від шведів націю. Мене це дуже здивувало. Таке конструювання, віднайдення традиції характерне для несформованих уявлених спільнот. Тому це притаманно не тільки нам.
У період Української революції 1917–1921 років частівки й монострофи створювали безпосередньо воїни армії УНР. Якщо в легіоні УСС були діти священників з гімназійними й університетськими освітами, які оперували знаннями силаботоніки, то автори цих пісень — вихідці з сіл Наддніпрянщини. Вони оперували тим, що винесли з дому. Наприклад, ось така жартівлива пісня:
І шумить, і гуде
Дрібний дощик іде.
А хто мене, молодую,
Та додому заведе?
На її основі є багато варіантів частівок про Петлюру:
І шумить, і гуде
Сам Петлюра іде.
Утікайте комуністи,
Бо у море запхне.
«І шумить, і гуде». Джерело: ютуб-канал BudmoNetwork.
Претензія на автентичність як елемент фейклорності
Армен Тоноян
Мені здається, ключова деталь у тому, що в фольклоризмі немає претензії на автентичність. Коли ми чуємо «Ой у лузі червона калина» Хливнюка чи «Шум» від Go_A, то розуміємо, що вони є адаптацією. Автори не кажуть, що пішли, умовно кажучи, в село на Чернігівщині й записали їх, а ось у Шишацького-Ілліча претензія була. Він казав, що зустрів бабусю 85 років, яка переказала йому народну творчість про вірування давньоруських, дохристиянських часів. І тому я хотів би уточнити, чи не навпаки — фейклор робить фейклором наявність певної паспортизації? Наприклад, у радянський час обов’язково писали, що записано, наприклад, у робітничому хорі.
Оксана Кузьменко
Але зважте, що завжди була група й не було прізвища. Тобто перевірити автентичність — неможливо. Шишацький міг легко писати, що хотів, бо кількість людей, які могли перевірити його дані, була обмеженою, — їх були одиниці. Сьогодні щось приховати нереально. Можу надати вам приклад популярної пісні «Батько наш Бандера». В інтернеті написано, що ця пісня має автора. Як же я здивувалась, коли побачила цього автора. Може, він і є автором двох рядочків пісні, але все решта — це повстанська пісня, яку записували ще в 1950-х, я сама її записувала задовго до появи того автора. Тобто до повстанської пісні долучено два рядочки й приписано одноосібне авторство. Але це не унікальне явище. Я спостерігала схоже в архівах, коли бачила записи пісні «Чорна рілля ізорана», де Жовнір пише: «Моя пісня». Так, кілька куплетів там додано, але ж пісня не його, вперше її було опубліковано ще в 1833 році.
«Чорна рілля ізорана». Джерело: ютуб-канал Dan Chenko.
Армен Тоноян
До речі, «Щедрик» — теж народна щедрівка, але ми приписуємо авторство Леонтовичу.
Оксана Кузьменко
Ми приписуємо обробку. Тут треба брати до уваги, про що саме йдеться, бо якщо слова переробляють, то мелодія — стабільніший елемент фольклорного тексту. Етномузикологи мають власні коди й правила для розуміння автентичного фольклору. У них є класифікаційна система: всі необрядові пісні називають напливовими, там мелодику створено по-іншому. Архаїку збережено саме в обрядових піснях. І тому складно присвоїти собі мелодію. Хоча й таке буває, бо, напевно, є світовий запас мелодійних комбінацій, який теж обмежений. Складно бути новатором у такій царині.
Насправді треба говорити про те, як фольклоризується літературний твір. Добротний текст, мелодія, пісня, якщо їх зроблено фахово, можуть бути надалі фольклоризовані. Популярний літературний твір або пісня має бути здатним до переробок, словозмін, заміни куплетів, викидів і додавань, тобто може пройти, за словами Філарета Колесси, довгий процес вигладжування і шліфування. Тоді ми можемо говорити, що такий фольклор ґрунтується на авторському тексті.
Текст було скорочено й відредаговано.