У цьому інтерв’ю українські дослідниці Вікторія Середа та Оксана Міхеєва підкреслюють активну роль внутрішньо переміщених осіб (ВПО), яких доволі часто зображують пасивними жертвами. Досліджуючи низові ініціативи та неформальні мережі, соціологині пропонують погляд зсередини на те, як українці розвивають власні механізми підтримки та стійкості.
Надія Червінська
Які труднощі вам доводилося долати у процесі дослідження питання внутрішньо переміщених осіб в Україні? Чи були ці виклики іншими, ніж ті, що постали перед вами у 2014 році? Якщо так, то що саме змінилося?
Оксана Міхеєва
До 2014 року ми ніколи не досліджували внутрішньо переміщених осіб. Тобто ця ситуація була для нас абсолютно новою. Тому постало питання, як говорити з людьми на цю тему. Ми почали наше дослідження фактично одразу після початку російської воєнної агресії — ще у 2014 році. Тоді в нас не було жодної статистики, ми не знали, як полічити внутрішньо переміщених осіб і як зрозуміти, куди вони перемістилися. Відсутність початкової інформації, потрібної соціологу, щоб зрозуміти, як вибудувати логіку дослідження, де шукати людей тощо — це стало першим викликом. Другий полягав у специфіці сприйняття ситуації у самій країні, а також у специфічному стані людей. З одного боку, війну до 2018 року офіційно називали «антитерористичною операцією», що створювало серйозні складнощі: якщо є «антитерористична операція», то там, на сході України, мають бути якісь умовні «терористи». Це впливало на сприйняття вимушених переселенців з Донецької та Луганської областей. Була відмінність у сприйнятті людей, які вимушено переселилися з Кримського півострова й зі сходу України — хоча негативне ставлення відчули й ті, й інші. З іншого — людям було страшно, бо вони переживали першу у своєму житті війну. Вони боялися бути видимими, зафіксованими, зареєстрованими. Люди говорили нам, що уникали офіційної реєстрації.
Наталя Шулякова
Чи допомагала тоді держава фінансово внутрішньо переміщеним особам?
Оксана Міхеєва
Спочатку держава допомагала не фінансово, а шляхом розміщення вимушених переселенців у будівлях санаторіїв чи дитячих таборів для літнього відпочинку. Доволі часто це також була волонтерська допомога. Саме тоді з’явилася й системна волонтерська допомога, і стихійна, разова. Наприклад, приготувати та принести їжу, зібрати й передати побутові речі, одяг, взуття. Такі практики почалися на Майдані, де певною мірою легітимізувалися і перенеслися вже на ситуацію, пов’язану з ВПО.
Вікторія Середа
Ще один момент, перед яким ми постали і працювали, — це те, що медіа виявилися не готовими говорити на цю тему, вона була для них новою. Спершу ми часто брали участь у тренінгах для журналістів, щоб пояснити специфіку теми й те, як її краще подавати. Коли люди переїжджають, вони хочуть доєднатися до спільноти. Однак до них завжди зверталися як до переміщених осіб. Наприклад, коли Оксана переїхала, її щоразу представляли не як професорку чи соціологиню, а як внутрішньо переміщену з Донецька викладачку. Минуло п’ять років, проте й досі мало що змінилося.
Оксана Міхеєва
Так, я й досі «переміщена». Звичайно, вже минуло багато років і ситуація покращилася. Але довгий час усі інші ідентичності не мали жодного значення в мить, коли мене представляли іншим.
Вікторія Середа
Ще одна проблема полягала в тому, що журналісти часто брали якусь одну історію ВПО й дивилися лише на її окремі проблеми, без розуміння загальної ситуації у спільноті з іншими групами населення. Коли ми виокремлюємо когось одного, то створюємо ситуацію «ми» — «вони». А соціальна психологія засвідчила, що коли утворюється бінарна ситуація, тоді виникають стереотипи. Так запускається механізм стигматизації. Саме тому дуже важливо брати до уваги ширший контекст або подавати певну тематику в порівнянні. У фахових публікаціях ми постійно намагалися наголошувати, що для медіа ми часто змушені спрощувати й подавати інформацію швидко, але це призводить до того, що ми говоримо лише про одну групу, хоча вона не єдина. Люди мають дуже різні потреби, інтереси, проблеми й досвіди. Відповідно, ми не можемо зводити їх до чогось одного.
Оксана Міхеєва
Важливо говорити про перехід від політики до політик, які відтворюватимуть різні ситуації. Те, які заходи ми здійснюємо щодо різних груп, формує наше сприйняття проблеми й нашу реакцію на неї. Важливо розуміти відмінність між групами населення. Наприклад, киримли, які вимушено переселилися з території Кримського півострова, чітко почувалися групою. Натомість переселенці зі східної України пройшли довгий шлях, щоб почати думати про себе як про групу. Частково й ми, працюючи як публічні соціологи, допомогли їм усвідомити себе як групу.
Коли ми говоримо про міграцію, то маємо розуміти, що життя змінюється не тільки в тих, хто переміщується, а й у тих, до кого переміщуються. Можна згадати приклад міста Святогірськ, яке до початку війни й вимушеного переселення налічувало 4500 людей населення. Під час активної фази внутрішнього переселення у 2014–2015 роках туди переселилися 15 000 людей. Так постало питання, хто до кого інтегрується і чий це простір. Святогірськ був наочним прикладом, бо туди переселилися активні люди з власними уявленнями про комфорт та організацію міського простору. І вони почали вдосконалювати цей простір відповідно до своїх потреб та очікувань щодо певного рівня комфорту.
Звісно, це викликало серйозний опір місцевого населення, яке не було готовим до таких змін: люди нікуди не переїжджали, але їхнє життя кардинально змінилося.
Вікторія Середа
Якщо загуглити «біженці» чи «ВПО», то насамперед вам випадуть, особливо якщо ви глянете на картинки, нещасні люди. У мить переїзду з купою пакунків або в жахливих умовах у притулках. Не важливо чи це афганські, сирійські чи українські ВПО або біженці — образ буде тим самим. І на такий образ і тему є запит. Навіть у наукових публікаціях можна помітити дискурсивний фокус на словах «жертва», «проблема», «труднощі». Ці люди стають стигматизованими вже через факт свого переміщення. Саме тому вони не хочуть реєструватися як «біженці» чи внутрішньо переміщені особи в Україні, щоб відразу не отримати на себе соціальну стигму.
Водночас мало говорять про те, що Україна — це в певному сенсі успішний випадок: майже два мільйони переміщених людей знайшли роботу, ми уникнули радикальних культурних чи соціальних конфліктів, як і серйозних гуманітарних криз. Не варто говорити про вимушених переселенців лише як про жертв. Це люди з освітою, фахом, важливими досвідами й уміннями.
Оксана Міхеєва
Ба більше, у ситуації повномасштабної війни колишні ВПО перетворилися на експертів, які радили наступним хвилям переселенців що робити й куди звертатися. Багато з них заснували громадські організації та створили волонтерські групи. Те, що досвідчені ВПО розуміли проблеми нових переміщених осіб, давало змогу ефективно розв’язувати нагальні питання. Такий перехід до активної позиції був дуже важливим.
Вікторія Середа
Але ми не чуємо цих історій успіху, якщо розповідаємо тільки історію однієї родини, яка глибоко постраждала під час вимушеного переселення.
Оксана Міхеєва
Це поширена помилка «одного прикладу». Маріуполь і ті зміни, яких місто зазнало після 2014 року внаслідок хвилі вимушеної міграції з окупованих територій, — узагалі дивовижний приклад. Відбулася глибока трансформація міста, навіть на рівні того, як люди використовують його простір у повсякденних практиках. Мені пощастило перед початком повномасштабної війни повезти своїх німецьких студентів на екскурсію в Маріуполь. Я була вражена, яким фантастичним стало це місто. Скільки там з’явилося комфортних публічних просторів. Тому те, що сталося з Маріуполем у 2022 році, — це багатошарова трагедія, оскільки вона і про зруйнування та вбивства людей, але водночас і про знищення надбань і нового напряму розвитку міста.
Вікторія Середа
Є ще один момент, який, напевно, теж варто проговорити. Тільки я починаю розмову з кимось не дуже залученим з-поза меж України, мене насамперед питають про схід і захід та про обмеження прав російськомовного населення. Ця тематика постійно присутня. У всіх наших дослідженнях ми мали окремі блоки щодо того, чи є конфлікт між сходом і заходом. Тобто чи люди відчувають дискримінацію. Якщо так, то як сильно, і чи пов’язані з цим мова або культура. Ми не простежували цього зв’язку. Якщо трапляються факти дискримінації, то радше з пошуком робити. І проблеми з пошуком роботи (сміється). Хороші робочі місця поширюють через мережі знайомих. А коли люди переміщаються, вони не інтегровані в ці мережі на локальному рівні.
Оксана Міхеєва
Усі міжнародні програми зайшли в Україну з головним меседжем, що переселенців потрібно інтегрувати. Спочатку мене це дуже шокувало, бо мене намагалися «інтегрувати в українське суспільство». А де я була до цього? Навіщо мене інтегрувати в українське суспільство, якщо від часу проголошення незалежності України в мене не виникало жодних проблем з такою інтеграцією? Далі риторика змінилася й почали дописувати, що інтеграція має відбуватися все ж у локальне середовище. Тоді в мене з’явилося наступне запитання: що означає ця інтеграція, на основі яких критеріїв ми інтегруємося, чи мушу я інтегруватися з усіма вимушеними переселенцями чи з усіма представниками локального середовища, якщо у своєму попередньому місці проживання я мала власні кола спілкування й ніколи не була інтегрованою з усіма? Якщо ми говоримо про політику інтеграції — то де варто зупинитися у своїй активності? Які ознаки того, що людина вже інтегрувалася? Де добрі справи починають перетворюватися на примус і нав’язування свого бачення чи сподівань?
Надія Червінська
Ситуація у 2014 році істотно відрізняється від теперішньої, бо зараз війна зачепила всіх українців, а не лише тих, хто перебуває на тимчасово окупованих територіях Криму й Донбасу. Як змінилося ставлення до переселенців, зокрема до тих, хто переселявся з Херсона, Харкова та інших областей, які постраждали найбільше або були окупованими на початку повномасштабного вторгнення? Чи й тепер у суспільстві було упередження до них?
Оксана Міхеєва
Звісно, за весь час, поки війна постійно була в публічному дискурсі, суспільство так чи так звикло до певних речей і прийняло їх. Багато що змінилося не тільки на рівні ставлення, а й на рівні процедур. Наприклад, раніше були дуже складні процедури оформлення статусу переселенця та оформлення допомоги. Я чудово пам’ятаю, як підписувала документ, що не належу до сепаратистів і фінансово не підтримую тероризм. Це абсурдно. Ці бюрократичні процедури тоді було емоційно важко сприймати. Тепер вони стали легкими. Люди можуть просто зареєструватися в «Дії» та уникнути прямого контакту з людиною, яка репрезентує систему. Коли ми контактуємо з конкретним чиновником, досвід може бути дуже різним. Це може бути людина, яка добре знається на питанні й готова вам допомогти. А може бути хтось, хто живе стереотипами й відповідно ставиться до роботи. Коли ви все робите через «Дію», то не маєте справи з персональним ставленням до вас з боку людини, яка репрезентує систему. Це значно спростило процедуру та зняло емоційну невизначеність і страх. У наших інтерв’ю найбільше випадків дискримінації було не в спільнотах, а саме в моментах, коли люди зверталися до держави.
Наталя Шулякова
Питання інтеграції у суспільстві дуже болюче й для мене особисто. Під час повномасштабної війни я сама стала біженкою. Ми виїхали в Німеччину, бо нам не було де залишатися. Ми одразу знали, що не будемо інтегруватися, бо планували повернутися додому; але нас змушували інтегруватися. Думаю, багато людей, які виїхали після повномасштабної війни, вважали так само. Чи у внутрішньо переміщених осіб у 2014-му році було таке переконання, що коли все закінчиться, вони повернуться додому? І чи є воно в них зараз?
Оксана Міхеєва
Ми постійно говоримо, що рішення про повернення залежить від того, як довго триватиме війна. Що довше людина десь живе, то більше вона інтегрується, незалежно від свого бажання. Знаходить роботу й обростає зв’язками. Тоді повернення — це нове переселення. Люди почали нове життя. Мотив повернення в нас звучав майже в усіх інтерв’ю. На початковому етапі повномасштабної війни всі хотіли повернутися, але говорили, що не можуть, бо їхнього міста більше немає — воно стало інакшим.
Звичайне життя не підштовхує нас до демонстрування позицій, до цього змусила війна. У стані конфлікту так завжди відбувається. Тому ті, хто виїхав, не знають, як повернутися. Після 2014 року ми брали інтерв’ю в тих, хто спочатку виїхав, а потім повернувся на окуповані території Донецької та Луганської областей. Часто поверталися ті, хто не зміг влаштуватися на новому місці після вимушеного переміщення. Усі вони говорили, що не мали жодних проблем після повернення. Просто повернулися й почали жити звичним життям. Ніхто з їхнього оточення їх не засуджував. Між ними був певний соціальний контракт — договір на рівні суспільства, за яким замовчують багато тем. Люди провадять «британські розмови» на три теми: погода, здоров’я, діти. Все. Далі починається «мінне поле»: будь-яка тема може стати конфліктогенною. І це також важливо розуміти для майбутнього налагодження стосунків з людьми на теперішніх окупованих територіях після їх визволення. За умов поляризації суспільства нам багато що здається неможливим, однак повсякденна реальність виявляється значно складнішою і для цього діалогу нам треба готуватися вже зараз.
Вікторія Середа
Мені здається, потрібно відрізняти соціально-медійні конфлікти. Бувають якісь одинарні кейси, які одразу поширюються та створюють відчуття, що такого багато. Про такі випадки всі пишуть. Це проблема медіа, які дуже люблять теми, що принесуть багато переглядів. Однак під час соціологічних опитувань ми бачимо, яке суспільство толерантне, зокрема в мовному питанні. Українське суспільство — толерантне суспільство. Робота дослідника якраз і полягає в тому, щоб розрізняти контексти, в яких живуть люди, й аналізувати їх.
Оксана Міхеєва
Дуже важливо говорити про загальні показники, а не про окремі кейси, які роздуває медіа. Якщо ми говоримо про одне інтерв’ю — це персональна історія. Якщо ми говоримо про комплекс інтерв’ю, які належно проаналізовано, — це абсолютно інше. Ви запитували: «Що змінилося?». Наше суспільство стало значно тренованішим у сприйнятті цих медіавкидів. Повномасштабне вторгнення почалося з потужної інформаційної війни. Ми вже такі натреновані, що жодну таку новину ніхто серйозно не сприймає. Наше суспільство почало реагувати — люди не мовчать, а відразу засуджують такі вкиди й поширення стереотипів. В українському суспільстві люди навчилися працювати з інформацією. Насправді кількісні дослідження про сприйняття переселенців у громадах показують чітку залежність — там, де їх більше, відповідно вища інтенсивність контактів і ставлення до них значно позитивніше. Там, де переселенців мало, не налагоджено прямий контакт і комунікація, там циркулюють міфи.
Це довгий процес. Інтерв’юер має бути дуже кваліфікованим. Якщо ви під час інтерв’ю не перевірили інформацію й не уточнили, чи конкретний випадок стався персонально з респондентом, то вам уже нічого аналізувати — ви потенційно зібрали колекцію міфів, які корелюють з пропагандою.
Наталія Шулякова
В одному зі своїх досліджень ви інтерв’ювали й проукраїнських, і проросійських бійців. Як відрізнялися їхні уявлення про себе та про те, за що вони воюють?
Оксана Міхеєва
В одному зі своїх проєктів я робила інтерв’ю з учасниками добровольчих батальйонів проросійського та проукраїнського спрямування. Коли я зробила ці інтерв’ю, то застосувала до них критичний дискурс-аналіз: знайшла всі фрагменти, де мої співрозмовники кажуть «ми» / «вони», «наші» / «ваші». Цей аналіз показав групову динаміку — там, де проукраїнські добровольці кажуть «ми» й «вони», йдеться про все: від родини чи локальної спільноти до українського суспільства загалом. Вони почуваються частиною суспільства і знають, що саме захищають. До того ж вони борються за свою країну в чітких географічних координатах: офіційних кордонах незалежної України. Натомість проросійські бійці — абсолютно ізольована група. Вони кажуть про всіх у категоріях «вони». Навіть про місцеве населення, яке нібито захищають, кажуть «вони не йдуть до нас, вони не вступають у наші лави». Вони говорять про всіх з дистанції — наче вони з космосу за щось б’ються. У них домінує негативна ідентичність. Вони не знають, як сказати, хто вони. І водночас кажуть, що ми не ті, хто «скакав на Майдані», повторюючи пропагандистські штампи. У них є претензія на територію без кордонів і нескінченного розширення. Вони готові боротися за тих, хто підтримує їхні «цінності», тобто «русский мир», або ж «словʼянський світ».
З інтерв’ю з кожною з описаних груп можна вибрати цитати на підтвердження будь-якої точки зору чи бачення ситуації. Це і створює проблему окремого випадку. У цьому немає сенсу, бо ми не покажемо справжньої картини й не передамо абсолютно нічого з реального життя. За розумінням ситуації має бути серйозне дослідження з хорошою аналітикою та процедурами перевірки результатів. Коли до якоїсь ситуації виникає надмірна увага, тоді зростає кількість досліджень — і в цьому є й позитив, і негатив. З одного боку, ситуація війни, вимушеного переселення, окупації в Україні потребує розголосу, привернення уваги. А з іншого — з’являється чимало аналітики без знання контексту, яка нерідко створює викривлене розуміння того, що відбувається. Багато хто починає бачити для себе можливість кар’єрного зростання в академічному середовищі шляхом дослідження гарячих тем. Тут також виникає дилема «інсайдерів» та «аутсайдерів», здатність яких — не лише зайти в поле, а й зрозуміти та проаналізувати зібрані дані.
Наталя Шулякова
Чи переходите ви на російську мову під час інтервʼю?
Оксана Міхеєва
Ми переходимо на зручну для респондента мову. Тут якраз мій білінгвізм допомагає. Хоча, наприклад, багато респондентів принципово хотіли говорити з нами українською. Ми бачили, що їм важко, але вони не здавалися й продовжували інтерв’ю українською. Така інформація також стає результатом дослідження, оскільки показує зміни у ставленні до ролі та значення мови спілкування в нашому повсякденні.
Наталя Шулякова
A що перебуває за дилемою «інсайдерів» та «аутсайдерів»?
Оксана Міхеєва
Наприклад, я як колишня мешканка Донецька є людиною, зануреною в той контекст. Мені значно легше відрізнити міфологію від реальності, тобто зрозуміти, про що йдеться, особливо коли люди використовують місцевий сленг, неофіційні топоніми тощо. Але водночас моя надмірна заангажованість може призвести до того, що я можу додумати зайве і приписати це своїм співрозмовникам. Саме тому ми від початку виробили модель роботи в парі. Вікторія вчасно мене зупиняє у моїх домислах (сміється).
Ми читали всі інтерв’ю окремо. Кожна по-своєму витягала з нього інформацію, яку потім обговорювали. Там, де в нас висновки були ідентичними, — все гаразд. А там, де з’являлися розбіжності, ми починали думати: «З чим це пов’язано?». Чи з моєю надмірною заангажованістю, чи з неможливістю зрозуміти щось без знання контексту й нюансів. Такі інтерв’ю потребували додаткової деталізації, пошуку, застосування інших технік аналізу, щоб здобути з них інформацію. Це було вкрай важливо. Я абсолютно переконана, що одна людина не може зібрати та проаналізувати всю інформацію. Соціологія — командна гра. Остання верифікація для мене — це презентація результатів: коли я повертаюся в ту саму групу, де збирала інформацію (звісно, якщо це можливо). До цього треба дожити. Важко повертатися до людей з аналізом про них самих, але ми маємо це робити. Якщо ви повернулися до своєї аудиторії з результатами, а люди вам кажуть: «Боже, що це таке?» — це чудовий і витвережувальний спосіб перевірити свої результати. У нас мало хто повертається в досліджувану групу. Мені психологічно завжди важко це робити, але я роблю. І такий зворотний зв’язок для мене дуже важливий. Хоча це буває й не в усіх випадках, на жаль. Є ситуації, коли таке просто неможливо.
Вікторія Середа
Ще один важливий момент — дослідники, які приїжджають ззовні, часто отримують гранти від міжнародних організацій на те, щоб зібрати інтерв’ю. Але вони дуже рідко запитують про наш досвід і експертизу. Здебільшого звернення таке: «Дайте нам контакти. Нам потрібні люди». Вони говорять або беруть матеріали та їдуть їх аналізувати. Проте не залучають місцевих, локальних дослідників у процес аналізу, не беруть до уваги того, що до них уже дослідили й написали. Вони наче краще знають, але дуже часто читаєш ці звіти — і не знаєш чи плакати, чи сміятися.
Зазвичай ці звіти відкриті й доступні англійською мовою, тому якщо наступний дослідник з іншої країни хоче зайнятися питанням переміщених осіб в Україні, він піде читати звіти міжнародних організацій та на їх підставі зробить висновки про ситуацію в Україні. Проте часто ці звіти не репрезентативні. Тому вони упереджено дивитимуться на ситуацію.
Надія Червінська
Ви часто згадуєте приклади того, як люди можуть не вказувати джерело інформації або відкрито маніпулювати нею. Інколи навіть міжнародні організації використовують дані, походження яких не знають. Чи належить до вашої ролі як публічних соціологів боротися з такими випадками не тільки в академічному середовищі, а й поза ним? Чи маєте ви спростовувати такі речі? І якщо так, то як ви це робите?
Оксана Міхеєва
Так, це також наша робота. Ми з Вікторією організовували тренінги для журналістів, читали для них спеціальні курси. З деким і досі на зв’язку, до нас іноді звертаються за консультаціями — наприклад, надсилають публікації з оприлюдненням результатів досліджень і питають: «Що це за дослідження й чи можна йому довіряти?». Водночас були ситуації, коли під час інтерв’ю зі мною мені доводилося просто ламати їхню схему питань, бо вони запитували щось з минулого століття. У таких випадках я не відповідаю на запитання, а пояснюю, чому таке взагалі не варто запитувати. До того ж частина випускових редакторів мене знає, бо коли я бачу помилки в публікаціях, то звертаюся до них. Здебільшого я маю позитивний досвід таких звернень, адже редактори, як і я, зацікавлені в публікації правдивої та перевіреної інформації. Це завжди діалог. І дуже важливо розуміти, що робота соціолога не завершується виробництвом знання. Ми мусимо також докласти зусиль, щоб ці знання були почутими. Це частина нашої відповідальності.
Вікторія Середа
За межами України з цим працювати важче, бо ми маємо менше доступу до медіа.
Наталія Шулякова
Ви досліджували тему українських біженців у Німеччині. Яка специфіка досвіду українських біженців у Німеччині й загалом у Євросоюзі, порівняно з іншими хвилями переселенців?
Оксана Міхеєва
Дуже багато залежить від країни: від того, наскільки вона впускає біженців, і як багато людей заїхало. А також від умов перебування. Наприклад, у Німеччині українські біженці отримують солідний пакет соціального захисту, а у відповідь система сподівається на подальшу інтеграцію в ринок праці. Якщо останнього не буде — навряд чи біженці після закінчення війни в Україні матимуть підстави продовжити права на подальше перебування в країні. Однак у будь-якому разі, українцям наразі дуже важко ухвалювати якісь рішення щодо майбутнього — все дуже залежить від ходу бойових дій і тривалості війни, а також від родинної ситуації (хто виїхав, хто залишився). Ми не можемо узагальнювати, що 60 %, наприклад, хочуть повернутися чи залишитися. Це частина тієї міфології, у якій застосовують цифри, бо вони добре переконують аудиторію. Проблематично це і для європейських країн — бо соціальна підтримка біженців може бути й хорошою інвестицією в майбутню робочу силу, й суто благодійним проєктом та підтримкою людей, які повернуться додому.
Вікторія Середа
Тут є два моменти. По-перше, наші втікачі від війни та окупації довгий час були непомітними для європейців. Їх хвилювала власна «міграційна криза», що почалася якраз тоді, коли в нас тривала гаряча стадія війни на Донбасі. Тобто якщо говорити про наукові дослідження, то вони значно пізніше почати охоплювати Україну і значно менше звертали на неї увагу. У певному сенсі ми — терра інкогніта. По-друге, у багатьох країнах вже є накопичений адміністративний і науковий досвід, отриманий у зв’язку з хвилею сирійської міграції — тобто діє стереотипний механізм сприйняття. У час, коли почалося переміщення українців, на них намагалися накинути цю стереотипну схему. Ми постійно наголошували, що так не працює. Кількість людей значно більша, швидкість і соціально-демографічний склад абсолютно інші.
Звичайно, громадянське суспільство й мережі, які раніше розгорталися для допомоги сирійським біженцям, відразу запрацювали. У громадян уже був досвід, тому вони об’єднувалися й допомагали, чим могли. Але також було багато стереотипних моментів. Мені, наприклад, на місцевому рівні казали: «Та вони всі невдовзі поїдуть. Вони всі кажуть, що поїдуть». Я відповідала: «Вони не поїдуть, бо це жінки з дітьми». Звісно, у будь-якої щойно переміщеної групи є бажання повернутися додому. Але є й раціональний аспект — багатьом просто нікуди повертатися. Якщо раніше мігрували відносно молоді чоловіки без дітей, яким була потрібна робота, то зараз це жінки з дітьми, яким насамперед потрібно розв’язати питання садочків і шкіл, а тоді вже питання працевлаштування.
Оксана Міхеєва
Ще один стереотип полягав у переконанні, що всі сидітимуть на соціальній допомозі. Але українці, навпаки, налаштовані на самодостатність і пошук роботи. Міграційні служби зрозуміли, що сирійська матриця не годиться для українських переселенців, тому їм довелося змінити стратегію. Через це почали лунати звинувачення, що українці — це «білі європейці», до яких у Європі ставляться інакше. І в цій ситуації важко переконувати суспільну думку, що це не інакше ставлення, а вдосконалення реакції на міграційну кризу. Це теж створює серйозну стереотипну пастку.
Вікторія Середа
Ще один момент полягає в тому, що українці дуже самоорганізовані. Як ми вже говорили, в нас присутня агентність — українці вміють донести свою думку та боротися за власні права й потреби. Тут теж є свої позитивні моменти розвитку міграційної політики та пошук нових моделей, які пізніше можна застосовувати до інших мігрантів.
Оксана Міхеєва
Це такий калейдоскоп досвідів, бо все не почалося з нуля. Ми після 2014-го якраз і мали цей довгий період встановлення мереж допомоги та виявлення активності завдяки розумінню, що ми самі відповідальні за власну долю.
Для всього світу залишається дивом, що українське суспільство відреагувало на ситуацію повномасштабної війни не за дні, а за години. Тобто миттєво. Але такого не сталося б, якби ми починали з нуля, без попереднього досвіду.
Вікторія Середа
Тут можна згадати про ще один стереотип — під час дослідження громадянського суспільства його часто міряють західними методиками. Кількістю громадських організацій або відсотком людей, які є учасниками певних громадських організацій. Якщо у вас ціла палітра проблем — наприклад, на фронті люди замерзають і для них треба швидко купити генератор; приїхала група голодних переселенців, для яких треба приготувати їжу; хтось намагається рейдерськи захопити ділянку й забудувати її — ніхто не буде створювати під кожну проблему громадську організацію. Люди одразу починають діяти — на різних рівнях і з різними можливостями.
Такі речі не помітні методологічно, тому агентність переміщених осіб теж часто непомітна. Усе відбувається через неформальні мережі, які можна виявити тільки за допомогою глибинних інтерв’ю або інших методів. Для цього ще не підібрали хорошої методології, тому наразі це певна чорна скринька.
Оксана Міхеєва
Не всі розуміють ці механізми, бо такі мережі в нас розвиваються дуже специфічно. Це чудова школа. Люди самі виробили нові механізми надання допомоги. І вони успішно працюють за умов повномасштабного російського вторгнення.