Олександр Михед — один з небагатьох українських авторів, який за півтора року повномасштабної війни написав аж дві книжки. Казка «Котик, Півник, Шафка» про легендарну шафку з Бородянки, що пережила російський ракетний удар, вийшла у грудні 2022 року. «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» з’явилася в червні 2023 року й стала одним із найбільш продаваних видань «Книжкового Арсеналу» — міжнародного інтелектуального фестивалю, який щороку відбувається в Києві.
Жанр книжки «Позивний для Йова» комбінований, хоча найбільше в ній щоденникових записів — автор у 20 текстах зафіксував перші 13 місяців повномасштабного вторгнення й те, що з ним у цей час відбувалося і що він думав та відчував. Інші частини книжки можна означити як есеї, а також тут є чотири інтерв’ю з близькими автора, кілька сторінок із фактологічною добіркою скоєних Росією в Україні воєнних злочинів і передмова та післямова. «Це книжка про сирий шматок реальності», — сказав автор в інтерв’ю книгарні «Сенс» про «Позивний для Йова».
Останні півтора року в Україні часто говорять про нагальну потребу документувати війну. Це важливо пам’ятати не лише журналістам, а всім нам, адже кожен може опинитися на місці скоєння воєнного злочину. І що більше наслідків російської збройної агресії вдасться зафіксувати, то певніше буде довести воєнні злочини РФ у Гаазі.
Але водночас документування — це практика пам’ятання. Повсюдне висвітлення війни — як пластилін. Із того, що нам вдасться зафіксувати і що ми пам’ятатимемо про певні події, витворюватимуться нові сенси та рефлексії. Від того, як ми документуємо війну зараз, залежатиме, чи (як) про неї знатимуть нащадки.
Наприклад, у німецькій колективній пам’яті є велика прогалина щодо бомбардувань Союзниками Гамбурґа, Дрездена, Кельна та інших німецьких міст. Кількість архівних документів про ці трагічні події навдивовижу мізерна. Бракує не лише фотографій, а й щоденникових записів і спогадів. Для німців, які спопелили десятки міст Європи, відплата ворога стала табуйованою темою. Отже, документувати — це також долати травму. Фіксуючи болісну для сприйняття реальність, ми наближаємося до її прийняття — не відкидаємо, всіляко уникаючи і впадаючи в режим сплячки та очікування, що вона мине, а сміливо з нею взаємодіємо і протидіємо.
Однак намагаючись на весь світ розказати історію, як російська агресія плюндрує нашу країну, ми схильні забувати, як вона водночас плюндрує серцевину кожного з нас.
У такі миті ми щосили допомагаємо: жертвуємо кошти на військо, вступаємо до війська, волонтеримо, працюємо з соціально відповідальними проєктами та бізнесами. Ми обертаємося до світу й чіпляємося за людей, але водночас не думаємо про себе. Забуваємо розвернутися всередину й відрефлексувати власний емоційний та психологічний стан. Або свідомо уникаємо зустрічі з пошрамованою серцевиною.
Письменник Жан Амері, єврей за походженням, під час Другої світової війни потрапив до нацистського концтабору й зазнав катувань ґестапо. Після поразки Третього Райху він мовчав про свою травму впродовж 19 років, аж доки в 1964-му почав працювати над книжкою «Поза межами провини та спокути» — збіркою есеїв і міркувань про власний досвід катувань. Після цього Амері й далі писав про нацизм та антисемітизм, обстоював ідеї гуманізму аж до 1978-го, коли вчинив самогубство.
Відповідно, документувати себе у війні може бути важко: це потребує відвертості з самим собою. Багатьом для того, щоб відрефлексувати травму й наважитися говорити, потрібен час. Тому книжка «Позивний для Йова» напрочуд цінна своєю відвертістю та фіксацією моменту.
«Я ніколи не писав політичних есеїв і взагалі не люблю цю публіцистичну форму. У ній надто багато запалу і пафосу. Мало нюансів. Такі тексти надто тимчасові. Та зараз я хочу зафіксувати цю мить. Мить, коли вся країна — єдине ціле. А єдина мова, якою ми можемо говорити, — це мова війни».
Олександр Михед разом з дружиною Оленою та собакою Лісою до початку повномасштабної війни жили в гостомельському таунхаусі. Батьки Михеда мешкали в Бучі. 24 лютого вранці вони всі прокинулися від звуків російських гвинтокрилів. Михед із дружиною ще першого дня евакуювалися до Чернівців. Батьків вдалося витягти лише через два тижні. У таунхаус у Гостомелі прилетів снаряд. Квартиру в Бучі прошив уламок снаряда. Що може відчувати людина, яка немовби стала головним героєм кінофільму? Які тексти може написати письменник, коли життя над ним понад рік експериментує? До того ж перший щоденниковий запис Михед створив одразу, ще 24-26 лютого.
Ця книжка може здаватися строкатою, невичитаною й неточною. Наприклад, чому в ній ідеться саме про 13 місяців повномасштабної війни? Зріз тривалістю в рік не викликав би такого запитання. «Позивному для Йова» можна закидати багато чого, але навряд чи хтось зможе дорікнути авторові в нещирості.
«У тридцять чотири роки, на одинадцятому місяці вторгнення, я розумію, що вже не сподіваюся видихнути. Розумію, що насправді я небагато хочу від життя. Просто їхньої смерті. І нічого не відчувати».
Михед не цурається надмірної емоційності, пафосу, гучних тверджень і памфлетів — він пише про те, що відчуває, і так, як відчуває. З-поміж цього авторового потоку свідомості проступають фрази, що можуть стати крилатими. Такою є «мова війни» — позбавленою епітетів та евфемізмів, дитячою й водночас сповненою мудрості, простою, але щільною.
Точність, з якою переживання, описані автором, збігаються з моїми, іноді лякає. Раз у раз я впізнавав у собі Михеда, а в Михеді — людину як таку.
Автор зафіксував у тексті відчуття, які ми всі переживали, але не наважувалися ословлювати. І його книжка дає змогу пригадувати й перепроживати дні битви за Київ, ексгумації братських могил у Бучі, теракту на вокзалі Краматорська, години блекаутів і миті, коли п’єш каву в центрі міста та чуєш вибух ракети. Читаючи цю книжку, разом з Олександром Михедом за кілька вечорів перепроживаєш 13 місяців власного життя: читач і автор тут — наче дві прямі, що паралельно рухаються вперед і то наближаються, то віддаляються, то перехрещуються.
«Позивний для Йова» дає змогу чи не вперше за час повномасштабної війни намалювати таку пряму й розмістити її в системі координат. Події, що відбулися за 13 місяців, плутаються в пам’яті: стає складно назвати місяць, у якому сталося щось важливе.
«Десь поміж 60 і 80 днями вторгнення я почав відчувати час брудним згустком, у якому неможливо виокремлювати конкретні дні».
Цю книжку, найімовірніше, час змете: про неї забудуть через кілька років як про літературний твір, але вона залишатиметься безцінним документом епохи. З’явиться багато іншого написаного про цю війну, що затьмарить видане зараз, — і нові тексти, сподіваюся, будуть більш цілісними, наративними й витонченими.
Наприклад, один із найвідоміших романів про Першу світову війну — «На Західному фронті без змін» Еріха Марія Ремарка — було написано аж у 1928 році, тобто через десять років після поразки Четверного союзу. Але що більша часова дистанція між війною й автором, який про неї пише, то більше ця війна стає сетинґом, де вже йдеться не тільки про війну, а більше про нагальні теми суспільства, в якому живе автор. Сучасний канадійський письменник дансько-синегальського походження Майкл Ондатже в романі «Англійський пацієнт» розповідає історію Кіпа — індійського сикха, який служить сапером в англійській армії в період Другої світової війни. Так роман Ондатже потрапив до постколоніального дискурсу, популярного в 1990-х, коли вийшов твір. А у 2006 році франкомовний письменник Джонатан Літтелл видав роман «Благоволительки», де головним героєм є офіцер СС і гомосексуал Максиміліан Ауе. Час затирає війну, накладає на неї контексти щораз нового порядку денного й відповідно до цього реактуалізуює її як тему.
Проте «Позивний для Йова» залишиться книжкою-документом, яка даватиме змогу комусь пригадувати, а комусь вивчати емоцію та думку, якою вона є під час війни. Ми вже маємо одне з найживіших, найщиріших і найнаближеніших до нинішньої реальності літературне свідчення російсько-української війни.
Коли вранці 10 жовтня Михед разом з дружиною Оленою їхав потягом з Чернівців до Києва, по центру столиці влучило кілька російських ракет. Одна з них розірвалася неподалік залізничного вокзалу. Через день цим самим потягом до Києва їхав я, і коли зійшов на перон у столиці, то вирішив пройтися додому через центр — я дивився на дорожників, які лагодили світлофори, й комунальників, що замітали розбите скло. Пошкоджень унаслідок обстрілу зазнали Музей Ханенків, Київська картинна галерея, Педагогічний музей, корпуси Університету імені Тараса Шевченка, в якому колись навчався й Михед. Тому для автора ці події сповнені символів і неочевидних сенсів. Ракети летять на осередки української національної пам’яті. Наприклад, у Педагогічному музеї 100 років тому збиралася Центральна Рада Української Народної Республіки, а нині поруч з будівлею стоїть пам’ятник очільникові цієї ради та історикові Михайлові Грушевському. Втім столиця приготувалася навіть до такої брутальної атаки: експонати з музеїв вивезли, а пам’ятники прикрили захисними конструкціями. Що ж до пам’яті, то її, за словами автора, «неможливо знищити ракетами». Українців багато разів намагалися стерти як націю: вбивали носіїв культури та ідентичності й руйнували маркери пам’яті у просторі. Але всі зусилля були марними, бо пам’ять поколінь значно живучіша, ніж хочеться ворогові. Щоразу, коли певна імперія забороняла українцям бути собою, вони знаходили шлях, щоб продовжувати націєтворчий процес. Коли в Російській імперії Емським указом заборонили публікувати книжки українською мовою, автори з Наддніпрянщини видавали свої тексти в друкарнях українців Галичини, що належала до Австро-Угорщини. А коли з’явилася радянська цензура, писали в шухляду й потай розповсюджували самвидав.
Михед має ґрунтовні знання з гуманітаристики, а тому легко проводить паралелі між російсько-українською війною та Другою світовою або Югославськими війнами. Розповідає про витоки нашої з росіянами ворожнечі, що тягнуться в далеке минуле. Пояснює, чому відповідальні за розв’язану війну всі росіяни, а не лише Путін, тобто створює чіткий посил до читача. І водночас відчуває зневіру в літературі: «Література й культура не захистили ні мене, ні мою родину».
Так, література не захищає від російської кровожерливості. Хорив, який стоїть у кам’яному човні, не зіб’є з лука ворожу ракету над столицею. Молитва не воскресить тих, хто загинув від обстрілів. Проте Михед і далі пише, нотує власний стан і те, що відбувається довкола. Бо література під час війни таки здатна стати терапією. Вона може загоювати рани й допомагати рефлексувати травму, впорядковувати шматки болю та емоції у власній пам’яті й відчувати, що ти в агонії — не єдиний. У всякому разі, про це виразно свідчить книжка «Позивний для Йова» Олександра Михеда. Ця війна, цитуючи автора, — це «найважливіше, що з нами траплялося», і одкровення, які вона привносить, — справді безцінні.